kanaris
Новичок
Перший Президент незалежної України подарував світові чудовий афоризм, який відразу став класикою: “Маємо те, що маємо”. Все геніальне просте, простіше за амебу: маємо те, що маємо. До яких тільки життєвих ситуацій не прикладається цей афоризм, а разом з тим - чого лише не виправдовує. Отже, поки нема того, що потрібне, що повинно бути, ми всі: і народ, і держава - маємо те, що маємо.
Маємо те, що наші багатостраждальні “човники”, в яких від кількапудових і великогабаритних вантажів, принаймні ззовні, бо всередині напаковано безліку всілякої дрібноти, руки давно повитягувалися нижче колін, - серед товару, який везуть за кордон на ринки, ховають “контрабанду”: ордени, медалі, російські паперові гроші, ювілейні і пам’ятні монети колишнього СРСР, портсигари, ікони, патефони, посуд, книги, поштові марки, праски, самовари, - везуть по одній чи по кілька штук, скупивши їх в антикварних крамницях, зібравши тут, удома, чи навіть з дому забравши якусь річ в надії, що “там” з того краму буде добрий зиск. Одного разу предметом такої “контрабанди” був коловороток, настільки пошкоджений шашіллю, та ще й без бегатьох деталей, що його коловоротком і назвати було важко, аж подумалося: навіщо ж його затримувати на митниці, хай би віз чоловік. Може, в Західній Європі саме такого добра і бракує»? “Човники” - то контра-бандисти мимоволі, контрабандисти від біди, від злиденного життя.
Маємо те, що переправляють за кордон і справжню контрабанду спражні професійні контрабандисти; вже затримані раз їдуть вдруге, втретє, міняють митниці, переходи. Везуть ікони великими партіями, хрести, порцеляну, монетні середньовічні скарби, розкопані десь в Україні, фотоапарати, годинники, грамофонні платівки початку XX ст. із записами голосів Шаляпіна, Нежданової, вироби з дорогоцінних металів, предмети, що в XIX столітті мали ужитково- побутове призначення, з часом набули антикварної цінності, старі фортепіяно і роялі, клясери зі старовинними марками, різноманітну здобич “чорних археологів”, які “працюють” в Ольвії, Херсонесі, Володимирі-Волинському, Любомлі. Якщо більшість археологічних знахідок локалізувати часто неможливо, то “ольвійські дельфіни”, намисто, букранії і сокирки, інші поховально-ритузльні предмети ні підробити, ні сплутати з будь-якими іншими знахідками неможливо. Нині “чорних археологів”, озброєних металошукачами, автотехнікою, картами, все частіше приваблюють городища і кургани Волині.
Маємо те, що везуть за кордон все, що “погано лежить” в Україні. А “погано лежать” у нас ювілейні медалі колишнього СРСР (ще в упаковках або запаяні в пластик - сотнями!), чисті бланки комсомольських квитків, орденських книжок, новенькі піонерські і комсомольські значки (у т.ч. значки “комсомольський прожектор”), навіть перехідні червоні прапори з вишитими шовком на оксамиті портретом Леніна, гербом СРСР і написами, які варіюються: “Вперед к победе коммунизма”, “За успехи в социалистическом соревновании” або подібними з цього ж репертуару. Що ж, можливо, “там” якраз колишньої радянської символіки і не вистачає, хай би тішились. Але...
“Ведь если новенькие ордена продают и к ним удостоверения незаполненные, так это где продажный человек работает, а? В какой организации?” (А.Солженицын „В круге первом”).
Домисліть самі: де може працювати продажна людина? А вона таки продажна, бо саме такі люди колись “вчили нас жити”, переконуючи, що моральна нагорода цінніша і вартісніша від матеріальної. Саме такі люди колись контролювали кожен наш крок, а потім першими почали продавати все, що потрапляло до їхніх рук, або зберігалося в сейфах службових кабінетів, - оптом і вроздріб. Продають навіть кабінетні статуетки своїх ідолів: Леніна, Дзержинського, Ворошилова, Сталіна, Молотова. Продають самі або наймають емісарів для подібної оборудки.
Свідчить полковник Боровець (Д.Корчинський. Війна у натовпі.- К., 1999, с. - 217-218): “Коли нагороджували захисників Білого дому, я сидів у президії між Тереховим і Ачаловим. На столі валялася ціла купа орденів. Я міг і себе нагородити, але погидував: оформлення не сподобалося. Сажі Умалатова, та досі нагороджує орденами Радянського Союзу, в т.ч. й Червоної Зірки. Десь же їх виготовляють”.
Крім ордена Червоної Зірки, Голова Постійної Президії з’їзду народних депутатів СРСР Сажі Умалатова нагороджує ще й медалями типу “Ветерану-интернационалисту”, “50 лет атомной энергетики СССР”, “Пятьдесят пять лет Победы Советского народа в Великой Отечественной войне І94І-І945 гг.”, “Адмирал флота Советского Союза Кузнецов”, “80 лет Вооруженных сил СССР”, “80 лет ВЧК-КГБ”, “80 лет ВЛКСМ” та іншими - від імені віртуального СРСР. Десь їх виготовляють, десь друкують до них посвідчення. А ще хтось везе чисті бланки тих посвідчень із факсимільним підписом Сажі Умалатової за кордон. Має чи не має така контрабанда історичну та культурну цінність - питання суперечливе: все ж бо має свій кінець, як мало колись і початок. Допоки за кордоном є попит на подібні речі, доти буде і пропозиція. А потім, можливо, почнеться зворотній процес, і та ж медаль “Ветеран труда” (рекордна кількість нагороджень - біля 37 мільйонів), ввезена в Україну, коштуватиме вже набагато дорожче, ніж нині.
Маємо те, що на стихійних ринках, наприклад, у столиці незалежної України – Києві, вільно продають символіку фашистської Німеччини: залізні хрести, різні нагородні знаки, каски, відзнаки, есесівські перстні-печатки, залишки взуття з розкопаних могил (може, не завжди й німецьких солдатів), навіть мундири та шинелі. Хай не всі вони автентичні, більшість із них - муляжі або копії, але ж фашистську символіку навіть в Німеччині заборонено продавати, поширювати, пропагувати. Там це - злочин, за який суворо карають. Тому за нею їдуть до нас. Бо в нас вона, ця символіка, полізла чомусь з потаємних щілин, як таргани у темряві. Чи в нас така пам’ять коротка? Чи її зовсім немає, тієї пам’яті, у тих, хто виготовляє такі, з дозволу сказати, “історико-культурні цінності” і торгує ними? Як немає розуміння того, що цим вони елементарно зраджують пам’ять своїх батьків і дідів, нехтуючи нею, продаючи її хай навіть і за великі гроші, які “не пахнуть”. От вже насправді - “славних прадідів великих правнуки погані”. А з іншого боку - навіщо затримувати на митницях німців, які везуть від нас за кордон, тобто до себе додому, “своє”?
Може, знайти такі статті в законах, а якщо їх немає, то створити - щоб наші громадяни не пропагували чужого, фашистського, засудженого світом? Очевидно ж, що потрібно лікувати хворобу, а не її наслідки.
Лише за неповний 2003 рік митницями Волині припинено понад 50 спроб незаконного переміщення історико-культурних цінностей через державний кордон України на загальну суму понад 40 тисяч гривень. Зрозуміло, цифри ці дуже приблизні. Серед затриманих предметів були:
- 24 фотоапарати ФЕД та 170 монет колишнього СРСР, загорнуті у ва-гонну ковдру, що лежала на верхній полиці купе;
- 59 монет періоду раннього середньовіччя. Мінімальна оцінка цього скарбу 5655 гривень;
- клясер з 74-ма поштовими марками різних країн світу. “Найстаріші” в колекції марки фахівці датують серединою XIX ст.,”наймолодші”- кінцем 20-х років;
- як відомо, історія повторюється. За законом “парних” подій, було затримано ще один клясер. Цього разу зі 151-ю поштовою маркою. Тепер коло інтересів “перевізника” було ширшим: ще він намагався вивезти образки, медалі, монети, навіть гайки до орденів. Марки ж були “молодшими” від попередніх;
- мандоліну практично без струн, настільки пошкоджену, що для її оцінки ще не придумано валюти. Для чого громадянинові Німеччини вез-ти такий, з дозволу сказати, музичний інструмент у свою країну? Чи не для того ж, для чого везуть рахівниці, - щоб показати, що ми тут ще “дикі” і “темні”? Якщо ж знайдеться той, хто цьому повірить - байдуже, то його проблеми;
- 121 предмет: ордени і медалі колишнього СРСР і не тільки, в т.ч. орден “Победа”. Звичайно, це був муляж. А от нагородні знаки незалежної України були автентичними.
Очевидно, немає потреби продовжувати цей перелік.
Історико-культурні цінності є одним з основних елементів цивілі-зації та культури народів. Але справжню вартість вони мають лише тоді, коли точно відомі їх походження, історія побутування тощо. Кожна держава повинна дбайливо ставитися до своїх пам’яток, охороняти їх та ретельно вивчати, бо ж неможливо бути освіченою людиною, не знаючи історії культури не тільки власної країни, а й світової. Законний обмін культурними цінностями між країнами з метою освіти, науки і культури поширює знання про людські цивілізації, збагачує культурне життя усіх народів, сприяє взаєморозумінню і взаємоповазі між державами. Незаконний вивіз і передача права власності на культурні цінності є однією з головних причин зубожіння культурної спадщини країн походження цих цінностей, а відтак і причиною духовної кризи в суспільстві. Навіщо ж свідомо ставати убогими?
Взято из
Маємо те, що наші багатостраждальні “човники”, в яких від кількапудових і великогабаритних вантажів, принаймні ззовні, бо всередині напаковано безліку всілякої дрібноти, руки давно повитягувалися нижче колін, - серед товару, який везуть за кордон на ринки, ховають “контрабанду”: ордени, медалі, російські паперові гроші, ювілейні і пам’ятні монети колишнього СРСР, портсигари, ікони, патефони, посуд, книги, поштові марки, праски, самовари, - везуть по одній чи по кілька штук, скупивши їх в антикварних крамницях, зібравши тут, удома, чи навіть з дому забравши якусь річ в надії, що “там” з того краму буде добрий зиск. Одного разу предметом такої “контрабанди” був коловороток, настільки пошкоджений шашіллю, та ще й без бегатьох деталей, що його коловоротком і назвати було важко, аж подумалося: навіщо ж його затримувати на митниці, хай би віз чоловік. Може, в Західній Європі саме такого добра і бракує»? “Човники” - то контра-бандисти мимоволі, контрабандисти від біди, від злиденного життя.
Маємо те, що переправляють за кордон і справжню контрабанду спражні професійні контрабандисти; вже затримані раз їдуть вдруге, втретє, міняють митниці, переходи. Везуть ікони великими партіями, хрести, порцеляну, монетні середньовічні скарби, розкопані десь в Україні, фотоапарати, годинники, грамофонні платівки початку XX ст. із записами голосів Шаляпіна, Нежданової, вироби з дорогоцінних металів, предмети, що в XIX столітті мали ужитково- побутове призначення, з часом набули антикварної цінності, старі фортепіяно і роялі, клясери зі старовинними марками, різноманітну здобич “чорних археологів”, які “працюють” в Ольвії, Херсонесі, Володимирі-Волинському, Любомлі. Якщо більшість археологічних знахідок локалізувати часто неможливо, то “ольвійські дельфіни”, намисто, букранії і сокирки, інші поховально-ритузльні предмети ні підробити, ні сплутати з будь-якими іншими знахідками неможливо. Нині “чорних археологів”, озброєних металошукачами, автотехнікою, картами, все частіше приваблюють городища і кургани Волині.
Маємо те, що везуть за кордон все, що “погано лежить” в Україні. А “погано лежать” у нас ювілейні медалі колишнього СРСР (ще в упаковках або запаяні в пластик - сотнями!), чисті бланки комсомольських квитків, орденських книжок, новенькі піонерські і комсомольські значки (у т.ч. значки “комсомольський прожектор”), навіть перехідні червоні прапори з вишитими шовком на оксамиті портретом Леніна, гербом СРСР і написами, які варіюються: “Вперед к победе коммунизма”, “За успехи в социалистическом соревновании” або подібними з цього ж репертуару. Що ж, можливо, “там” якраз колишньої радянської символіки і не вистачає, хай би тішились. Але...
“Ведь если новенькие ордена продают и к ним удостоверения незаполненные, так это где продажный человек работает, а? В какой организации?” (А.Солженицын „В круге первом”).
Домисліть самі: де може працювати продажна людина? А вона таки продажна, бо саме такі люди колись “вчили нас жити”, переконуючи, що моральна нагорода цінніша і вартісніша від матеріальної. Саме такі люди колись контролювали кожен наш крок, а потім першими почали продавати все, що потрапляло до їхніх рук, або зберігалося в сейфах службових кабінетів, - оптом і вроздріб. Продають навіть кабінетні статуетки своїх ідолів: Леніна, Дзержинського, Ворошилова, Сталіна, Молотова. Продають самі або наймають емісарів для подібної оборудки.
Свідчить полковник Боровець (Д.Корчинський. Війна у натовпі.- К., 1999, с. - 217-218): “Коли нагороджували захисників Білого дому, я сидів у президії між Тереховим і Ачаловим. На столі валялася ціла купа орденів. Я міг і себе нагородити, але погидував: оформлення не сподобалося. Сажі Умалатова, та досі нагороджує орденами Радянського Союзу, в т.ч. й Червоної Зірки. Десь же їх виготовляють”.
Крім ордена Червоної Зірки, Голова Постійної Президії з’їзду народних депутатів СРСР Сажі Умалатова нагороджує ще й медалями типу “Ветерану-интернационалисту”, “50 лет атомной энергетики СССР”, “Пятьдесят пять лет Победы Советского народа в Великой Отечественной войне І94І-І945 гг.”, “Адмирал флота Советского Союза Кузнецов”, “80 лет Вооруженных сил СССР”, “80 лет ВЧК-КГБ”, “80 лет ВЛКСМ” та іншими - від імені віртуального СРСР. Десь їх виготовляють, десь друкують до них посвідчення. А ще хтось везе чисті бланки тих посвідчень із факсимільним підписом Сажі Умалатової за кордон. Має чи не має така контрабанда історичну та культурну цінність - питання суперечливе: все ж бо має свій кінець, як мало колись і початок. Допоки за кордоном є попит на подібні речі, доти буде і пропозиція. А потім, можливо, почнеться зворотній процес, і та ж медаль “Ветеран труда” (рекордна кількість нагороджень - біля 37 мільйонів), ввезена в Україну, коштуватиме вже набагато дорожче, ніж нині.
Маємо те, що на стихійних ринках, наприклад, у столиці незалежної України – Києві, вільно продають символіку фашистської Німеччини: залізні хрести, різні нагородні знаки, каски, відзнаки, есесівські перстні-печатки, залишки взуття з розкопаних могил (може, не завжди й німецьких солдатів), навіть мундири та шинелі. Хай не всі вони автентичні, більшість із них - муляжі або копії, але ж фашистську символіку навіть в Німеччині заборонено продавати, поширювати, пропагувати. Там це - злочин, за який суворо карають. Тому за нею їдуть до нас. Бо в нас вона, ця символіка, полізла чомусь з потаємних щілин, як таргани у темряві. Чи в нас така пам’ять коротка? Чи її зовсім немає, тієї пам’яті, у тих, хто виготовляє такі, з дозволу сказати, “історико-культурні цінності” і торгує ними? Як немає розуміння того, що цим вони елементарно зраджують пам’ять своїх батьків і дідів, нехтуючи нею, продаючи її хай навіть і за великі гроші, які “не пахнуть”. От вже насправді - “славних прадідів великих правнуки погані”. А з іншого боку - навіщо затримувати на митницях німців, які везуть від нас за кордон, тобто до себе додому, “своє”?
Може, знайти такі статті в законах, а якщо їх немає, то створити - щоб наші громадяни не пропагували чужого, фашистського, засудженого світом? Очевидно ж, що потрібно лікувати хворобу, а не її наслідки.
Лише за неповний 2003 рік митницями Волині припинено понад 50 спроб незаконного переміщення історико-культурних цінностей через державний кордон України на загальну суму понад 40 тисяч гривень. Зрозуміло, цифри ці дуже приблизні. Серед затриманих предметів були:
- 24 фотоапарати ФЕД та 170 монет колишнього СРСР, загорнуті у ва-гонну ковдру, що лежала на верхній полиці купе;
- 59 монет періоду раннього середньовіччя. Мінімальна оцінка цього скарбу 5655 гривень;
- клясер з 74-ма поштовими марками різних країн світу. “Найстаріші” в колекції марки фахівці датують серединою XIX ст.,”наймолодші”- кінцем 20-х років;
- як відомо, історія повторюється. За законом “парних” подій, було затримано ще один клясер. Цього разу зі 151-ю поштовою маркою. Тепер коло інтересів “перевізника” було ширшим: ще він намагався вивезти образки, медалі, монети, навіть гайки до орденів. Марки ж були “молодшими” від попередніх;
- мандоліну практично без струн, настільки пошкоджену, що для її оцінки ще не придумано валюти. Для чого громадянинові Німеччини вез-ти такий, з дозволу сказати, музичний інструмент у свою країну? Чи не для того ж, для чого везуть рахівниці, - щоб показати, що ми тут ще “дикі” і “темні”? Якщо ж знайдеться той, хто цьому повірить - байдуже, то його проблеми;
- 121 предмет: ордени і медалі колишнього СРСР і не тільки, в т.ч. орден “Победа”. Звичайно, це був муляж. А от нагородні знаки незалежної України були автентичними.
Очевидно, немає потреби продовжувати цей перелік.
Історико-культурні цінності є одним з основних елементів цивілі-зації та культури народів. Але справжню вартість вони мають лише тоді, коли точно відомі їх походження, історія побутування тощо. Кожна держава повинна дбайливо ставитися до своїх пам’яток, охороняти їх та ретельно вивчати, бо ж неможливо бути освіченою людиною, не знаючи історії культури не тільки власної країни, а й світової. Законний обмін культурними цінностями між країнами з метою освіти, науки і культури поширює знання про людські цивілізації, збагачує культурне життя усіх народів, сприяє взаєморозумінню і взаємоповазі між державами. Незаконний вивіз і передача права власності на культурні цінності є однією з головних причин зубожіння культурної спадщини країн походження цих цінностей, а відтак і причиною духовної кризи в суспільстві. Навіщо ж свідомо ставати убогими?
Взято из
